Домашня сторінка > Цікаві факти про Київ > ВІД НАРОДЖЕННЯ І ДО СМЕРТІ: ЯК ПРОХОДИЛО ЖИТТЯ ЖИТЕЛІВ КИЄВА СТОЛІТТЯ ТОМУ

ВІД НАРОДЖЕННЯ І ДО СМЕРТІ: ЯК ПРОХОДИЛО ЖИТТЯ ЖИТЕЛІВ КИЄВА СТОЛІТТЯ ТОМУ

 

У статті Василя Михальчука «Від народження і до смерті: як проходило життя жителів Києва століття тому» (Сегодня: киев. вып. – 2019. – 17 июля. – С. 8-9) висвітлюється як в  нашому місті зникло безліч старовинних традицій та  дізналися, як 100 років тому в місті хрестили, вибирали імена, одружували і ховали городян.

 

  • ВИБИРАЛИ ІМЕНА ЗА КАЛЕНДАРЕМ. Хрестини в старому Києві були дуже важливою подією, адже раніше ім’я дитині давалося тільки при хрещенні. До вибору імені підходили дуже просто. Люди брали церковний календар і вибирали з нього прийнятний варіант. Якщо батьки не змогли самі підібрати ім’я, то священики на хрещенні називали немовлят ім’ям того святого, якого поминали в цей день. Цікаво, що при виборі імені для дитини церква рекомендувала не називати дітей іменами язичників і іновірних святих. Згідно зі статистикою минулих років, у Києві найбільш популярними чоловічими іменами були Іван, Олександр, Василь і Микола (після сходження на престол у 1894 році Миколи II ім’я різко стало популярним), жіночими – Марія, Анна і Олександра (популярність здобуло через ім’я дружини царя).

Мода на імена часто змінювалася, в зв’язку зі зміною царя. Наприклад, коли в Російській імперії двічі поспіль правили імператори з ім’ям Олександр (з 1855 по 1894 рік), то цим ім’ям намагалися назвати своїх дітей дворяни і міщани, які вважають себе державною елітою. До речі, на початку ХХ століття на кожну тисячу населення припадало аж 245 Іванів, тобто чверть всіх жителів носило це ім’я.

У Києві здійснювали таїнство хрещення абсолютно у всіх храмах міста і передмістях. Але багаті люди намагалися охрестити своїх дітей у великих храмах – Софії, Михайлівському та Лаврі, де служби вели не рядові батюшки, а вищі церковні ієрархи – митрополити і настоятелі храмів.

Найчастіше хрестили дітей в тих храмах, які перебували біля будинку. Наприклад, жителі Замкової гори і урочища Кожум’яки хрестили своїх дітей у Хрестовоздвиженській церкви на Подолі. Вона дуже зручна, оскільки знаходиться біля підніжжя Замкової гори і від неї є зручна дорога в центр міста. У цьому храмі 18 травня 1891 року хрестили юного Михайла Булгакова. Хрещеною матір’ю була його бабуся з незвичайним ім’ям та по батькові – Булгакова Олімпіада Ферапонтівна, а хрещеним батьком був Микола Іванович Петров. Хрестив майбутнього генія місцевий священик Матвій Бутовський, в будинку якого за адресою вулиця Воздвиженська, 28 і народився великий письменник. Своє ім’я Майстер отримав на честь покровителя міста Києва архангела Михаїла. Це підтверджується тим, що в родині Булгакових його іменини відзначали 21 листопада в день архангела Михаїла. На таїнстві священик оголосив молитву, а потім три рази занурив немовля. Після хрестин маленького Булгакова, церковна канцелярія занесла запис про хрещення в метричну книгу (аналог сучасного свідоцтва про народження) за 1891 рік. Відзначимо, якщо дитина була не хрещена, то в метричну книгу вона не потрапляла, як і самогубці.

Грошей за хрещення церкви не брали, але з огляду на, що в той час офіційно існували всякого роду збори: «кружечні», на відновлення храмів і збір на освітні установи, то парафіяни все ж дякували батюшці і церкві за вчинення найважливішого життєвого обряду. Зараз, охрестити дитину в столиці можна тільки за гроші – від 500 до тисячі гривень, без урахування вартості хрестика і одягу для хрещення.

Виявляється, в останні роки кияни все менше вважають за доцільне хрестити своїх крихітних діток.

  • ВЕСІЛЛЯ: БЕЗ ФОТО НЕ ОБІЙТИСЯ. В дореволюційному Києві весіллю протягом декількох місяців передувала ціла серія народних обрядів, що складається з оглядин нареченої, сватання і заручин. За спогадами письменника Івана Нечуя-Левицького, в Братський монастир на Подолі сходилися на вечірню прогулянку панночки на виданні, щоб показати себе потенційним нареченим. Традиція знайомитися з батьками нареченої перейшла в місто з сіл, але був один нюанс: якщо молодик вже прийшов на знайомство з батьками вподобаної дівчини, то він відразу вважався нареченим і міг спокійно готуватися до обряду вінчання.

У Києві час заміжжя для панянок наступало з 18 років (після закінчення пансіону), а для хлопців – в 20 років. Тоді як в приміських селах цей вік становив 15-17 років для обох статей.

Згідно з популярною в той час книгою «Правила світського життя та етикету. Хороший тон», написаною в 1889 році, батькам слід ретельно переконатися в правильності прийнятого їхніми дітьми рішення. Молодим хлопцям потрібно було до близького знайомства з коханою дізнатися у подруг про всіх її переваги і смаки, а дівчатам – у всьому слухати своє серце і батьків. День заручин вважався сімейним святом, адже на ньому наречений і наречена обмінювалися обручками. На обручці була вибита дата заручин і ініціали молодих. За правилами наречений повинен був піднести нареченій обручку «з червоного золота 92 проби» (сучасна 958-а проба. – Авт.), інших варіантів не передбачалося. У свою чергу, батьки нареченої готували їй придане. Якщо в селах і хуторах це були скрині з одягом і тканинами, то в Києві приваблювали чоловіків дорогими прикрасами, грошовими облігаціями і документами на землю. Але були і випадки, коли обходилися без приданого. Наприклад, наречена Михайла Булгакова Тетяна Лаппа, незважаючи на дворянське походження, приданого не мала, та й стала на весілля до церкви Миколи Доброго на Подолі в дуже скромному вбранні – блузці і полотняній спідниці, чим засмутила батьків нареченого. Хоча міська мода того часу вимагала від багатих наречених білих суконь з шовкових матерій. До того ж вони або їх матусі повинні були шити вбрання самі. Не дуже заможні дівчата замовляли сукні з кашеміру, серпанку в магазинах на Фундуклеївській і Хрещатику. Фата нареченої надягалася разом з вуаллю. Вважалося, чим довше вона буде – тим довше у дівчини буде щасливий шлюб. Чоловічий одяг був досить нудним: штани класичного крою, біла сорочка і приталений фрак, на комір якого за допомогою шпильок чіпляли квіти. Після одруження молодята робили фото, яке зберігали все життя, власне, як і весільну сукню.

  • СМЕРТЬ: БІЙКИ І ВИДОВИЩА. На початку минулого століття померлих киян ховали на кількох міських кладовищах – Байковому, Лук'янівському, Звіринецькому і Аскольдовій могилі. Перша згадка про кладовища для масових поховань у Києві відноситься до кінця XVII століття. Епідемія чуми послужила причиною для створення перших кладовищ (1772 г.) на горі Щекавиці і Кудрявському узвозі (в садибі Вознесенської церкви), а до цього простих людей ховали на церковних цвинтарях, багатих – на територіях великих храмів. Для тих, у кого на початку минулого століття були хороші капітали і слава, життєвий шлях закінчувався на Аскольдовій могилі. Цей елітарний некрополь існував з XVIII століття, а у 1934 році його зруйнували, і лише деякі поховання перенесли на інші кладовища.

У великих комплексах, таких як Байкове і Лук'янівське кладовища, існувало кілька входів: для православних, католиків, лютеран, іудеїв. Представники кожної конфесії мали право заходити тільки через свої ворота. До речі, в кінці XIX століття перед поминальними днями заборонялося пити і їсти на кладовищах. Біля входу вивішували оголошення "З їжею і напоями не заходити", при цьому в ці ж дні газети рясніли повідомленнями про масові бійки між відвідувачами кладовищ: люди танцювали біля склепів, а деякі після чарки горілки могли і побитися. Охорона кладовищ не справлялася з великим потоком людей в такі дні. Обговорення різного роду нововведень і правил цвинтарної справи не обходилися без скандалів і конфліктів. Під час одного із засідань міської думи активний сподвижник похоронної справи, засновник Лук'янівського кладовища і гласний думи Ілля Зейферт вимагав збільшити фінансування на благоустрій некрополя. Але, не дивлячись на його аргументи і крики, інші думські гласні не погодилися дати більше грошей. В результаті попечитель Лук'янівки помер від інсульту прямо на засіданні думи ... До речі, багато років цвинтар на Лук'янівці був місцем загальної ганьби, адже через відсутність нормальної кам'яної огорожі туди часто заходили невиховані люди і справляли нужду. Відомий випадок, коли свиня місцевого жителя забрела на цвинтарну територію і почала розривати могилу. Після таких випадків дума все ж знайшла гроші на будівництво нової огорожі.

Не оминула місто і дивна тенденція тих років – фотографувати мертвих людей, як живих. Це робилося для того, щоб залишити пам'ять про людину. А оскільки фотографія в той час сама по собі була предметом колекціонування, то можна сказати, що для людей це було щось на зразок сувеніра. Особливо часто зберігали на пам'ять фото дітей, які померли незадовго після народження.

У старому Києві любили видовищний похорон. Наприклад, після жахливого вбивства 12-річного учня духовного училища Андрія Ющинського у березні 1911 року. У вбивстві хлопчика підозрювали місцевого єврея Менделя Бейліса (пізніше суд присяжних його виправдав. – Авт.). Люди, що прийшли на прощання, почали бити по місту євреїв і їх дітей. Вже через півроку кияни пережили помпезний похорон російського прем'єр-міністра Петра Столипіна, який був смертельно поранений в Оперному театрі. Натовпи людей пройшли 6 км від лікарні Маковського до Лаври. Поховали Столипіна в Києво-Печерській лаврі, біля Трапезної церкви.

  • БІЗНЕС НА СКОРБОТІ. Похорон людей в старому Києві був дуже дорогим. Ціни на поховання встановлювали монополісти похоронної справи, і через це тільки місце на кладовищі обходилося в річну зарплату чиновника середньої ланки. Наприклад, в елітному Аскольдовому некрополі у віддалених місцях за місце брали 150-300 рублів, в сучасному перерахунку це 28-45 тисяч гривень! Якщо ж родичі покійного хотіли поховати його біля цвинтарної церкви, то їм доводилося викладати в три-чотири рази більше. Міська влада подбала про простих людей лише на одному кладовищі – Лук'янівському. Тут була постійна такса на місця – не більше ніж 25 рублів (близько 10 тисяч гривень), стільки ж коштувала установка мармурового хреста. Обов'язково потрібно було заплатити ще і за копання могил – в середньому 1-2 рублі (від 600 до 1200 гривень). Правда, жебраків ховали безкоштовно, якщо було місце на кладовищі. Зараз міська ціна на копання могил становить від 115 до 800 гривень. А ось місце для поховання на Байковому кладовищі може коштувати до 10 тис доларів.

https://ukr.segodnya.ua/ukraine/ot-rozhdeniya-i-do-smerti-kak-prohodila-zhizn-zhiteley-kieva-vek-nazad-1303406.html

З поданих нижче джерел ви можете дізнатися ще більше цікавих фактів та порівняти, яким були старовинні звичаї сто років тому і тепер:

100 років  тому:

Етнографія Києва і Київщини : традиції й сучасність / [авт. Л.Ф. Артюх [та ін.] ; Академія наук Української РСР ; Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського]. – Київ : Наукова думка, 1986. –272 с. : іл.

Маслаков, А. Свадьбы сто лет назад : в моде шампанское на вокзале и венчания в пригородных церквушках / Артем Маслаков // КП в Украине : киев. вып. – 2018. – 18 сент. (№ 135). – С. 10 : фото.

Населення: чисельність, соціальна та професійна структура // Ілюстрована історія Києва / [авт. колектив: Н. Абашина та ін. ; Київська міська державна адміністрація ; Національна академія наук України ; Інститут історії України]. – [Київ] : Фенікс, 2012. – С. 120-123 : іл.

Сьогодення:

Гинжул, И. 5 гривен - и ты уже Бонд или Орнелла : киевляне стали чаще менять свои имена. Психолог: "Это может сломать судьбу человека" / Ирина Гинжул // Сегодня: киев. вып. – 2018. – 15 мая (№ 82). – С. 14 : фото.

Кромченко, О. Ах, эта свадьба пела и плясала! / Ольга Кромченко // Комсомольская правда в Украине. – 2014. – 27 марта (№ 66). – С. 9 : фото.

Мамчур, Н. В Киеве появились Ангел и Мелодия : какие популярные и необычные имена давали родители новорожденным малышам в столице / Наталья Мамчур // Сегодня: киев. вып. – 2018. – 11 янв. (№ 4). – С. 33 : фото.

Марущак, А. Ердоган, Зевс, Фараон и Ляля с Квиткой / Александр Марущак // Сегодня: киев. вып. – 2019. – 11-13 янв. (№ 5). – С. 10 : фото.

Статистичний щорічник м. Києва за 2017 рік / [за ред. Р.Г. Віленчук] ; Державна служба статистики України ; Головне управління статистики у м. Києві. – Київ : Консультант, 2018. – 413 с.

Усі джерела, що представлені в огляді, є у фонді відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Публічної бібліотеки імені Лесі Українки для дорослих м. Києва.