Домашня сторінка > Цікаві факти про Київ > Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир

Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир

Вересень, 2020

"…Довгий рівний хребет піднесення, круто спускаючись з обох боків, закінчується ще більшою крутизною над Дніпром. Дерева і чагарники, що ростуть на цьому місці, заступили собою Київ і все, що простягається звідси на північ. Зате, який то особливий простір душі дає це місце, коли, відпочиваючи на ньому, задивишся на гряду підвищень, що йдуть на полудень, по якому тече багато розливне Дніпро, далеко відносить за собою ваші думки. Особливо добре тут весною, коли Дніпровські хвилі розіллються, як синє море, і полуденну вітер навіває таку життєдайну свіжість, що і давно віджила старина як ніби молодіє в нашій пам’яті…"

М. А. Максимович

Видубицький монастир - чудовий архітектурний ансамбль храмів у стилі українського (козацького) бароко, що розташований на схилах Печерських пагорбів майже на березі Дніпра. Засновано його у другій половині ХІ сторіччя сином князя Ярослава Всеволодом. Сучасний ансамбль Видубицького монастиря сформувався наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Центр композиції монастиря – Георгіївський собор. На території монастиря також збереглася Михайлівська церква, споруджена у 1070-1088 рр., відновлена у 1766-1769 рр.

 Назва "Видубицький" пов’язане з історичним топонімом "Видубичі" - місцевістю де і розташувалися монастирські споруди. Виникнення слова "Видубичі" трактується по-різному. Найбільш поширена версія стосується легенди, про те, коли князь Володимир Святославич під час хрещення Русі наказав скинути в Дніпро дерев’яних ідолів, зокрема й бога Перуна, і пустити їх униз за водою. Кияни-язичники у розпачі бігали за ідолом берегом Дніпра, причитаючи: "Видибай, Боже!". Біля теперішнього Видубицького монастиря течія прибила ідола до берега, тобто він "видибав" з води.

Історія монастиря починається з печер, які знаходяться неподалік від нього, на Звіринці. Вважають, що тут був підземний монастир задовго до прийняття християнства Володимиром. Коли ж після 988 року гоніння на християн припинилися, ченці вибралися з підпілля, заснувавши новий монастир і назвавши його Видубицьким – за назвою місцевості. З часом печери перетворилися на своєрідне підземне кладовище Видубицького монастиря, а власне монастирське життя повністю перейшло у наземну частину. Монастир, збудований на поверхні, спершу був дерев`яним, тому від цього періоду його існування нічого не залишилося через часті пожежі. У 1054 році Ярослав Мудрий, роздаючи землі своїм синам, подарував урочище Видубичі наймолодшому сину Всеволоду. Новий господар взяв на себе обов`язки покровителя монастиря і в 1070 році, вдячний Богові за народження сина, почав тут будівництво кам`яної церкви. Оскільки монастир стояв понад самою річкою, нову церкву присвятили Архістратигу Михаїлу – захиснику від водної стихії.

На початку ХІІ сторіччя монастир стає центром літописання. У 1116 році тут було завершено ігуменом Сильвестром другу редакцію відомої "Повісті временних літ". Автором багатьох літописних статей кінця ХІІ сторіччя був видубицький ігумен Андріан, монах Мойсей уклав Київський літопис, а Володимир Мономах зібрав у родовому монастирі велику на той час бібліотеку, що сприяло літописанню.

Видубицький монастир брав активну участь у політичному житті Київської Русі.

Саме тут, біля Михайлівської церкви, за традицією збиралося на рать руське воїнство. Монастир використовувався і в якості в’язниці. Як вотчина Мономаховичів монастир постійно страждав через князівські чвари. 1169 році під час нападу Андрія Боголюбського на Київ у монастирі загинуло близько 30 ченців, які заховалися від нападників у печерах. Нападники поховали їх там живцем, засипавши землею всі входи (їх розкопали під час досліджень на початку ХХ ст.).

Видубицький монастир був досить впливовою і багатою обителлю. Йому належали землі на Звіринці, Либеді, Осокорках, Наводничах та в інших місцях навколо Києва і далі (монастирю належали два села біля Мозиря в Білорусі). У 1250 році тут зупинявся Данило Галицький на своєму шляху до хана.

У 1199 році найстаріший храм монастиря досить сильно страждав від зсувів, які утворювалися внаслідок абразійної діяльності Дніпра – правий берег підмивався і храм опинився на краєчку урвища. Порятувати його взявся князь Рюрик Ростиславович, який профінансував будівництво відомим зодчим Петром Милонегом величезної підпірної стіни. Потужна конструкція простояла більше трьох століть, але врешті-решт завалилася прямо у Дніпро. А митрополит Петро Могила, профінансував будівельні та реставраційні роботи у 1637 році, після повернення Видубицького монастиря православній громаді від греко-католиків (уніати нетривалий час володіли обителлю на початку 17 століття). В часи Петра Могили обитель втратила свою фінансову самостійність і була приписана до Софійського монастиря.

До середини ХІІІ ст. Видубичі лишалися головним князівським монастирем, кілька разів спалахували пожежі, будівлі обителі було частково зруйновано військами хана Батия, скит занепав.

Після того, як східна частина собору обвалилася приблизно у XVI столітті, він стояв у руїнах. Згодом в першій половині XVIІ століття до уцілілої мурованої частини прибудували дерев’яний вівтар. Ця прибудова проіснувала до 1760 року, коли Михайлівський собор потерпів від пожежі. Відбудували його протягом 1766-1769 років під керівництвом архітектора Михайла Юрасова.

Справжній розквіт Видубицького Михайлівського монастиря розпочався у другій половині 17 століття, коли гетьмани повернули йому самостійність, великі землі та маєтки.

Після приєднання України до Московського царства цар Олексій Михайлович підтвердив всі права і привілеї монастиря. Наприкінці XVII – початку XVIII ст. у монастирі з`являється кілька чудових споруд: Георгіївський собор, трапезна з храмом Преображення Господнього, а згодом дзвіниця.

Найбільшою спорудою монастиря є Георгіївська церква, збудована коштом полковника стародубського Михайла Миклашевського в 1696-1701 роках. Це один з найкращих зразків української архітектури доби Гетьманщини.

Справжнім шедевром українського мистецтва доби бароко був іконостас Георгіївської церкви, завершений на момент освячення храму 1701 року. Його подарувала Уляна, дружина Данила Апостола, майбутнього гетьмана України. Іконостас займав усю ширину трьох основних дільниць храму.  Серед ікон іконостаса виділялася одна на сюжет "Чудо Архистратига Михаїла". 1915 року живопис іконостаса поновлено, проте він у цілому добре зберіг свою барокову стилістику. Знищений за невідомих обставин у середині 1930-х років.

У 1786 році Катерина ІІ своїм указом передала українські монастирі на утримання держави, а їхні володіння – до державної казни. Видубичі отримали статус монастиря другого класу і стали лікарнею для київських ченців. З цього часу частина території монастиря поступово перетворилася на кладовище, а продаж ділянок тут став одним з головних джерел прибутку монастиря. На гроші гетьмана Данила Апостола 1733 було завершено зведення дзвіниці Видубицького монастиря за оригінальним проектом архітектора Меленського.

У червні 1918 року стався  жахливий вибух у Звіринецьких порохових льохах. Вся Видубицька обитель тоді зазнала великих руйнувань. Хоча порівняно з іншими будовами "найдревніша у монастирі церква св. Михайла постраждала порівняно легко", – писав у своєму звіті про пошкодження мистецтвознавець Федір Ернст.

У 1919 році монастир став Києво-Видубицькою сільськогосподарською комуною.

У 1921 році монастир остаточно закрили. Собор Чуда архангела Михаїла став складом. В інших церквах монастиря функціонували різноманітні радянські установи. В обителі лишився один монах – колишній ігумен Назарій. Він умовив нову владу дозволити йому працювати двірником із правом жити в комірчині монастирської дзвіниці.

Службу в Михайлівській церкві правили до 1936 року, поки комсомольці-активісти не розклали на монастирському дворі вогнище з іконостасів монастирських церков. Під час війни монастирські споруди не постраждали. Проте,1967 року пожежа знищила все внутрішнє вбрання Георгіївського собору разом з колекцією стародруків. Після цього територію монастиря передали Інституту археології НАН України, а в монастирських храмах почалися реставраційні роботи.

Територія Видубицького монастиря з давніх часів була місцем поховання видатних киян. Тут поховані відомий український та російський педагог Костянтин Ушинський, засновники Київського музею західного і східного мистецтва подружжя Богдан і Варвара Ханенки, медики Євген Афанасьєв та Володимир Бец, учений-гідротехнік Микола Лелявський, генерал української армії Яків Гандзюк, по-звірячому вбитий більшовиками 25 січня 1918 року.

У 2002 році комплекс монастирських споруд передано Свято-Михайлівському чоловічому монастирю Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Бобровський, Т. Печери Видубицького монастиря у Києві : за матеріалами досліджень відділу "Київ підземний" / Тимур Бобровський // Київ і кияни : матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 4. – Київ : Кий, 2005. – С. 6-9.

Бондаренко, Р. І. Видубицький Свято-Михайлівський монастир у Києві  /

Бондаренко, Р. І. // Енциклопедія історії України : у 10 т. – Київ, 2003. – Т. 1. – С. 505.

Видубицький та Іонівський монастирі // Православні святині Києва / за ред. Н.М. Нікітенко. –  Київ : Техніка, 2011. –  С.300-314 : іл.

Видубицький монастир // Київ. Мандрівка стародавнім містом = Kyiv.

A Walk Around The Ancient City / Т. Доценко, М. Лябах, О. Парамонов. – Київ : Київський дім, 1998. –  С. 32-33 : іл. 

Видубицький монастир // Вечерський, В. В. Українські монастирі / Віктор Вечерський. – Київ : Наш час, 2008. – С. 131-138 : іл. – (Невідома Україна). 

Видубицький Свято-Михайлівський монастир // Київські мініатюри. Кн. 9 / Віталій Ковалинський. – [Київ] : Купола, 2011. – С. 198-247 : фото.

Выдубичи // Галайба, В. В. Из жизни губернского Киева : по материалам прессы XIX-XX вв. / В. В. Галайба. – Киев : Скай Хорс, 2015. – С. 63-64 : ил.

Кілессо, Т. С. Видубицький монастир / Т. С. Кілессо. – Київ : Техніка, 1999. – 127 с. : іл. 

Костюченко, А. Видубичі / Андрій Костюченко // Історія. Новий погляд. – 2020. - №3. – С. 68-73 : фото., іл.

Усі джерела, що представлені в огляді, є у фонді відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Публічної бібліотеки імені Лесі Українки для дорослих м. Києва.

Підготувала Людмила Гапич